Читати книгу - "Тут могла б бути ваша реклама"

Тільки любов боронить від страху, тільки вона єдина здатна нас ослонити, і якщо ми не несемо її в собі, тоді… Тоді… (Я направду не знаю, що тоді, я не знаю, що буде далі з тим чоловіком, які ще руйнування спричинить чорний смерч, в осерді котрого мотлошить його зціплену кремінним стиском фосфорично-бліду фігурку, – «чортяче весілля» на курних осінніх дорогах, казала мені малій бабуся: побачиш – оступися, сама вона ще знала кинути у вихра ножем навхрест, і на ножі показувалася кров, а ми тепер спромагаємося хіба засвинячити кухонним різаком у коханого мужчину, – жест воно ніби той самий – жест-копія, жест-імітація, рефлекс родової пам’яти з убитим всередині смислом, – жест, яким, замість відгородитися, тручаєш себе з розмаху в самий вир «чортячого весілля»). Не треба б, ох не треба гнатись на холодний зоряний блиск безлюбої краси: не тих спільників собі на цій дорозі єднаємо.

«О сліпуче, прекрасне і дике! / Грай вогнями, заводь і мани / На бистрінь, на невидимі ріки – / Тільки ж – Господи! – не обмани: / Не осунься з-під стіп сухостоєм, / В мить на грані жаского злиття / З твоїм сяйвом – не стань пустотою: / Трухлим духом сипкого сміття / (Як заманка, личкована чортом / Ніби скарб…) І у пеклі, на дні, / Буде жовто згоряти ніщота / Моїх нидом звакованих днів!.. / Кожну кару прийму, як розраду, – / Тільки, сили небесні, не це: / Ощадіть од Вкраїнського Аду – / Мусового томління живцем / Без надії, без дії, без часу, / В порожнечі, на безвісті – там, / Де ще пріють по сотнях нещасних / Рештки того, що мало б – життям, / Стрепенувшись, рвонутись зі шкіри, / Здерши в кров її з стіп і долонь, – / Як стратенча душа з-під сокири – / На безсмертний, летючий вогонь», – отаке я писала, допросилася називається, теж знайшовся – Данте в спідниці! У Данте-бо був – не лише Верґілій, у нього була – Беатріче. І якщо не живе в нас повсякчас любов, то, замість розширятись, дедалі вужчає тунель, котрим захоплено женемось, і все тяжче стає протискатися, і вже не летимо, як видавалося попервах, а повземо надсадно, викашлюючи ошмаття власних легень і того, що колись називалося даром, та, Боже мій, і було ж даром! – і сочимося на полотна, як розчавлені комашки, барвними плямами власної отрути, і давимося дохлими словами, що тхнуть гнилизною й лікарняною карболкою, і починають із нами коїтися всякі прикрі речі, мелькають клініки й тюрми (це вже як кому пощастить!), і от уже іно й зостається, що – скочити з мосту (Пауль Целян), зашморгнути собі горло в сінях чужого дому (Маріна Цвєтаєва), упхнути голову в газову плиту (Сільвія Плат), зачинитися в гаражі, запустивши на повну потужність вихлопну трубу автомобіля (Енн Секстон), запливти в море якнайдалі (Інгрід Йонкер), перелік триває, to be contіnued,[64] ви що ж, уважаєте, це нормально, так із ними, піїтами й прочими, й повинно бути? Але ж із ними щодалі, то гірше, ніхто вже не доживає до свого «Фауста», що ж ви гадаєте, це випадковість, гадаєте – їм просто хисту менше дано?.. Зменшуються їхні шанси – зменшуються шанси кожного з вас.

Тільки любов боронить од страху. Але хто (що) вборонить од страху саму любов?

(І все більшає, більшає з року в рік – секс-шопів, механічних причандалів, о переваги технологічної цивілізації, секс по телефону, мене також колись так мали – удома, в себе в хаті, не де: обставили як дєвочку, так і не довідалася хто, – спершу змінений на шепіт жіночий голос – прийняла за товаришку, теж із добрячими мухами в голові дівку, «Олька? Ти?» – ніяка то була не Олька, як показалося потім, хоч тамте ніби потвердило: еге, я, – й стало шелестіти: вляпалася, дзвоню з чужої квартири, тут двоє, хочуть мене зґвалтувати, кажуть – або в попу, або в рот, ось він уже йде, я боюсь, «Де ти є? Я викличу міліцію, скажи адресу!» – але не-Олька [хоч це показалося щойно потім] вже щезла, натомість озвався, дишучи загрозою, молодий чоловічий голос: «Ты ей подруга, да? Ты хочешь, чтобы я ее не трогал? Так постони мне», – чого тільки не зробиш задля дорогої подруги, фу, гидота, – спробувала врубати почуття гумору, нічого, помоглося, все одно що пісеньку попросили б заспівати, але коли, на все-таки безпорадно-болісному зойкові приниження [ти кричиш – од наруги, а вони думають – то від насолоди, а може, й не думають, може, якраз від твого болю вони й кінчають?], голос різко кинув: «Всьо» й у слухавці закапотіли, як із крана, короткі гудки, то, втираючи змокрілого лоба, почувалася-таки, смішки смішками, але зґвалтованою, – молодий же хлоп, йолки-палки, він що, також боявся живої жінки?)

Страх починався рано. Страх передавався у спадок – боятись належало всіх чужих (кожен, хто виявляв до тебе зацікавлення, був насправді підісланий КҐБ, аби вивідати, про що у вас розмовляється вдома, а потім знову прийдуть ті дяді й посадять татка в тюрму, – особливо підозрілими були ті, хто заводив вільнодумні балачки: класі в дев’ятому на міській олімпіаді з літератури познайомилася з окуляристим відмінником із математичної школи – він мав рідкісну для підлітка шкіру – як щойно очищений персик, і, під ненормально товстими окулярами, видно було в профіль, – темні й густі, мов шовк, дівочі вії, а сміючись, напружувався цілим тілом, як то буває з дуже нервовими інтеліґентними хлопчиками, котрих не пускають у двір гратися самих, а виводять на прогулянку на повідочку санчат, замотавши вище носа вовняним кашне, – такі хлопчики завжди в тебе закохувалися, на те не було ради, а втім, вони багато читали й любили обговорювати прочитані книжки, і відмінник із математичної школи, невміло-старомодно, наче протезом, підтримуючи тебе на сковзанках під лікоть – була зима, і всніжені хідники щокрок поблискували підступно вислизґаною чорнотою, – мав необережність згадати «украинского писателя Винниченко – не читала?» – тебе з місця вкинуло в жар: оце ж і є те, про що попереджали тато з мамою! – з ленінською хитринкою в очах [головне, що сама відчувала її як ленінську!], з відтяжечкою такою лінивою, мовляв, ну-ну, давай далі, я тебе все’дно навиліт бачу, – відмовила, що – «нет, не читала», і, дочекавшись, аж